ЧИ ПОТРІБНО ПЦУ «ДОДАТКОВІ ВИЗНАННЯ»?

Практично немає публікації про ПЦУ в ЗМІ, де б не згадувалося її «визнання чотирма Православними Церквами». Хтось подає це як перемогу, хтось – скептично або негативно. При цьому всі автори посилаються на досвід новітніх автокефалій Вселенського Православ’я, але ніхто не приводить конкретних фактів. Більш того, з боку речників Московського Патріархату та їх місцевих сателітів, лунають заяви про «умовність автокефалії ПЦУ до часу її визнання всіма Помісними Церквами».

Саме тому ми вирішили дослідити цей момент на прикладі новітніх автокефалій ХІХ – ХХ стст. Наша задача первинно була у висвітленні часу їх визнання (чи потребі наявності подібного визнання) з боку інших Православних Церков після надання Томосу про автокефалію Вселенським патріархатом. Ця коротка розвідка набула особливого значення у світлі нещодавніх заяв новообраного Сербського Патріарха Порфирія.

І. Процес надання автокефального статусу у ХІХ – ХХ стст.

Отже, у ХІХ – ХХ стст. автокефалію отримали: Еладська (1850), Сербська (1879), Румунська (1885), Польська (1924), Албанська (1937), Болгарська (1945) Православні Церви та Православна Церква Чеських земель і Словаччини (1998). Історія визнання їх автокефалії має кілька спільних рисів:

а) Оголошення автокефалії було наслідком з’явлення нових незалежних держав;

б) Від часу оголошення автокефалії до надання Томосу пройшов певний час;

в) Усі новітні автокефалії повстали на землях, які до цього вважалися канонічною територією Константинопольського патріархату (крім Православної Церкви Чеських земель і Словаччини, про яку мова піде згодом);

г) Томос про автокефалію був наданий Вселенським Патріархатом.

При цьому історія має тільки два випадки, коли Константинопольський патріарх, приймаючи рішення про надання Томосу, звертався за підтримкою (згодою) інших Православних Церков.

Перший раз це відбулося у 1850 р. при наданні автокефалії Еладської Православної Церкви, коли на вирішальному синоді, у якості гостя був присутній Єрусалимський Патріарх. Але він не приймав участі у прийнятті рішення.

Другий – у 1998, коли Вселенський патріархат звернувся за формальною згодою до Сербської Православної Церкви щодо автокефалії ПЦЧЗС, адже в міжвоєнний час це була її визнана канонічна територія. При цьому т.зв. «радянська автокефалія» 1951 р. не визнавалася канонічною, як і загалом передача парафій Чехословаччини під владу Московської патріархії у1946 р.

Але як розгорталися події після надання Томосу? Саме це питання було для нас найголовнішим. І ось тут нас очікувало певне «відкриття». Ніяких «листів визнання» від інших Православних Церков новітні автокефалії не потребували та не отримували. Процедура була дуже проста: Після надання Томосу, Вселенський патріарх розсилав відповідні інформаційні листи іншим Православним Церквам, ті брали до відома та вписували нову автокефальну Церкву у диптих. При цьому, формальне видання нового диптиху в кожної Православної Церви обумовлювалося виключна технічними можливостями. Ніхто не заперечував історичне право Константинопольського Патріархату надавати автокефалію та ще і на своєї канонічної території. Подібний підхід цілком відповідає 34 правилу Святих Апостолів: «Єпископам усякого народу слід знати першого у них, і визнавати його як главу, і нічого, що перевищує їхню владу не чинити без погодження з ним. Робити ж кожному тільки те, що стосується його єпархії і місць (селищ) що належать до неї. Але і перший нічого нехай не робить без погодження з усіма, бо так виявиться однодумність, і прославиться Бог через Господа у Святому Духові, Отець, і Син, і Святий Дух». Тобто будь-які адміністративні дії на канонічної території однієї Православної Церкви не можуть потребувати «визнання / невизнання» з боку іншої (інших). А те, що надання автокефального статусу однієї з своїх митрополій, суто адміністративна справа ніхто заперечувати не буде.

Цілком логічна, що і «визнання / невизнання» хіротоній власного духовенства, зокрема і того, яке повертається з розділення (розколу); форма його прийому і т.д. – це виключно справа конкретної Православної Церкви.

Таким чином, можемо зробити висновок: Оскільки процес надання автокефалії в канонах не прописаний, ми маємо повне право користатися прецедентним правом – ніякої згоди, погодження або визнання з боку інших Помісних Церков, щодо надання Константинопольським Патріархатом Томосу про автокефалію, коли мова йде про його канонічну територію, ніколи не існувало. Отже, т.зв. «листи про визнання» – це не якісь канонічно необхідний документ, а звичайна проява поваги та фізична констатація факту отримання інфомації. Тому заяви певних осіб, що «автокефалія ПЦУ буде справжньою тільки після визнання всіма Православними Церквами» є безпідставною.

ІІ. Євхаристичне спілкування у світлі «додаткового визнання»

2.1. Чи є внесення в диптих саме початком євхаристичного спілкування?

Деякі богослови, переважно російської школи, сьогодні пов’язують встановлення євхаристичного спілкування виключно з внесенням нової Помісної Церкви в диптих усіма Православними Церквами. При цьому, на їх думку, кожна Православна Церква мусить здійснити цей акт окремо та публічно, а роль Константинопольського Патріархату в формуванні канонічного диптиху навмисно принижується. Тому варто розглянути це питання більш прискіпливо.

Загалом диптих – це список канонічних Православних Церков. Він організований наступним чином: першими вписані чотири давні патріархати (Константинопольський, Олександрійський, Антіохійський та Єрусалимський), потім – новітні патріархати відповідно року надання Томосу про автокефалію, а далі – усі інші Православні Церкви, теж відповідно року надання автокефалії. При цьому, місце в диптиху не дає жодних переваг, та навіть не є постійним: Коли б сьогодні Римська Церква знову долучилася до Вселенського Православ’я, вона зайняла своє старовинне перше місце в диптиху. А коли ПЦУ «доросте» до патріархату – підніміться на десяте місце.

Також ніяк не впливає на канонічність або офіційне місце в диптиху приватні конфлікти між Православними Церквами, які часом приводять до розриву євхаристичного спілкування та «непоминання». Для прикладу варто згадати тривалий конфлікт Антіохії та Єрусалиму через Катар, а також останні дії Московського Патріархату щодо Константинопольського Патріархату та інш. Більш того, припинення поминання аніяким чинам не впливає на офіційне видання диптиху. Тобто в найновіших Московських виданнях Константинополь залишається на першому мисці.

Ще одне питання, на якому варте зупинитися – це те, що диптих формується через рік надання автокефалії саме Константинопольським Патріархатом, а не Москвою. Цей факт дуже добре бачний, коли дивитися на місце ПАПЦ або ПЦЧЗС. І ніхто, у тому числі РПЦ, цього факту не заперечує. Більш того, на всіх офіційних сайтах та виданнях Помісних Православних Церков, коли мова йде про диптих, основним першоджерелом є саме диптих Вселенського Патріархату.

Нам можуть заперечити, адже «Православна Церква Америки» присутня у диптиху Московського Патріархату, а також, до недавнього часу, ще кількох Православних Церков. Аде тут ми мусимо знову звернутися до привілеїв Константинопольського патріарха, які йому належать як першому по честі.

Як відомо, тільки Вселенський Патріарх має право скликати канонічні Всеправославні наради та собори, а також головувати на їх. Так ось, на жодне подібне зібрання т.зв. «ПЦА» (ОСА) не була запрошена. Не запросили «ПЦА» і на сумновідому «зустріч предстоятелів» в Омані, яку, на прохання Московського патріарха Кирила, організував Єрусалимський патріархат. Це красномовне показує, що дійсним та первісним є диптих саме Вселенського Патріархату.

Отже, на нашу думку, можна зробити таки висновки:

а) Єдиним канонічним та законним є диптих, які формується виключно Вселенським Патріархатом.

б) Визнання нової Помісної Церкви настає з наданням Томосу виключно Вселенським Патріархатом та, відповідно, внесенням у диптих.

в) Диптих не є статичним. Місце кожної Помісної Церкви може змінюватися згідно канонічному порядку. На сьогодні нерухомим є тільки перші 4 місця древніх патріархатів.

г) Т.зв. «акти визнання» нової Помісної Церкви з боку інших Церков, є виключно актом ввічливості, вони не передбачені, ані канонічним правом, ані правом прецедентним.

2.2. Встановлення євхаристичного спілкування у канонічно-історичному аспекті

До другої половини ХХ ст. усі диптихіальні Помісні Церкви мели між собою євхаристичну єдність, бо, згідно канонічному праву, розрив співпричастя вживається тільки у випадку єресі або відпадіння в розкол (самочинне розділення). Саме розколом (розділенням) визначався первинний процес створення нових автокефальних Церков – до надання Константинопольським Патріархатом відповідного Томосу, вони знаходилися в повної канонічної ізоляції. Але на багатьох історичних прикладів ми бачимо, що до такої ізоляції завжди долучалися всі без винятку диптихіальні Церкви. Навіть РПЦ у 1872-1945 рр., не мела євхаристичного спілкування з Болгарською Православною Церквою.

Вперше спроба введення нової форми – гібридного євхаристичного спілкування, коли «нова автокефальна Церква» має його тільки з кількома канонічними Православними Церквами, була здійснена саме Московським Патріархатом через самочинне надання автокефалії ПЦЧЗС (1951 р.) та ПЦА (1970 р.). Оскільки ці «автокефалії» були невизнані більшістю Православних Церков, найперше Константинопольським Патріархатом, склалася така ситуація, що РПЦ та решта Церков т.зв. «соціалістичного табору» опинилися під погрозою втрати канонічного статусу, адже вступили в євхаристичне спілкування з розкольниками. Також було потрібно якесь обґрунтування канонічності цих «автокефалій». Саме тоді російськими богословами була модернізована теорія, що деякі Православні Церкви можуть знаходиться в євхаристичному спілкуванні з рештою Вселенського Православ’я не через фізичне співслужіння, а через містичне. Тобто через ті канонічні Православні Церкви, які їх визнали, бо решта не розірвала спілкування з ними.

Що правда, це ствердження Московського Патріархату мало два суттєвих недоліка.

По-перше, ПЦЧЗС сама мела сумніви у канонічності московської автокефалії, а євхаристичне спілкування відбувалося як з Чесько-моравською єпархію Сербської Православної Церкви [1].

По-друге, ПЦА (ОСА) розглядалася (і розглядається) Вселенським Православ’ям як автономія РПЦ у Північної Америці. Природно, що маючи євхаристичне спілкування з Московським Патріархатом, ніхто не відмовляв у цьому його автономії.

Однак, на нашу думку, у вище викладеному підході Московського Патріархату, є дуже важливе для нас твердження: співпричастя може бути містичним, без фізичного співслужіння, коли інші Православні Церкви не ввели проти певної Церкви повну євхаристичну ізоляцію.

Що це означає у випадку з ПЦУ?

Коли б диптихіальні Православні Церкви, які, як стверджується, «ще не визнали ПЦУ», дійсно вважали надання Томосу неканонічним (чи ієрархію неканонічною), вони мусили б не тільки припинити євхаристичне спілкування з Константинопольським Патріархатом, але й зі всіма Церквами Вселенського Патріархату, що знаходяться з ним у співслужінні. Однак на такий крок не наважилася навіть РПЦ.

Отже, згідно канонам, переданню та прецедентному праву, відразу після отримання Томосу та співслужіння з Константинопольським патріархом Варфоломієм, ПЦУ вступила в євхаристичне спілкування зі всіма діптихіальніми Православними Церквами. І цьому маємо багата прикладів та підтверджень.

Так, Предстоятель ПЦУ митрополит Епіфаній співслужив з Предстоятелем Кіпрської Православної Церкви на Фанарі ще до т.зв. «офіційного визнання». Також ієрарх ПЦЧЗС, єпископ Шумперкський Ісая, також співслужив з Предстоятелем та єпископатом ПЦУ. Останній факт особливо важливий, бо чеський ієрарх не отримав ніяких зауважень з боку керівництва своєї юрисдикції, що свідчить про цілковите визнання канонічності ПЦУ. Крім того, ієрархі Константинопольського Патріархату, а також ієрархи Православних Церков, які публічно засвідчили євхаристичне спілкування з ПЦУ, не мели ніякої обструкції у літургійному співслужінні з рештою Вселенського Православ’я. Навіть Московський Патріархат бере участь у літургіях, де співслужать ієрархі Православних Церков, з якими він «перервав єдність».

Виходячи з вище викладеного, можна зробити висновок: Незалежно від досилання / недосилання офіційних листів, ПЦУ має євхаристичне спілкування зі всією повнотою Вселенського Православ’я.

2.3. Одноосібний (приватний) розрив євхаристичного спілкування – короткий аналіз з’яви

До новітнього часу Вселенське Православ’я не знало такої форми протесту, як одноосібний (приватний) розрив євхаристичного спілкування з однією або кількома Помісними Церквами. Наприклад, Римська Церква не вдавалася до припинення співслужіння та визнання Таїнства окремо з кожною диптихіальною Церквою (чи вживала якісь вибіркові заходи), а відразу відокремилася від усіх, хто не приймав її підхід до догматів та канонів. Те саме відбувалося і з самопроголошеними автокефаліями, які залишалися в повної євхаристичної ізоляції до їх визнання Вселенським Патріархатом.

Як свідчить історія, вперше з приватне припинення євхаристичного спілкування було вжито Московським Патріархатом по відношенню духовенства Польської Автокефальної Православної Церкви після отримання їй автокефального статусу в 1924 р. Але через певні політичні умови першої половини ХХ ст., цей акт залишився практично незауваженим з боку Вселенського Православ’я.

Вдруге, знов же Московський Патріархат, здійснив розрив євхаристичного спілкування вже з Константинополем у 1996 р., коли останній надав свою автономію Естонської Православної Церви. Але незабаром Константинопольський та Московський Патріархати прийшли до мирного вирішення суперечливого питання.

У подальшому практиці Московського Патріархату наслідувала Антиохійська Православна Церква, яка 27 червня 2015 р. розірвала спілкування з Єрусалимським Патріархатом через суперечку щодо юрисдикції над Катаром. Істотним є те, що Єрусалим не став відповідати подібними методами та, зі свого боку, не розірвав спілкування, залишившись відкритим для конструктивного діалогу [3]. Варто зазначити, що Антиохійський Патріархат знаходиться під повним контролем Москви.

І, нарешті, у жовтні 2018 р. Московський Патріархат, знов же в одностороннім порядку, розриває стосунки з Вселенським Патріархатом через процес надання помісного автокефального статусу Українському Православ’ю. У подальшому таки дії Москва вживала до всіх Православних Церков, які публічно засвідчили свою євхаристичну єдність з ПЦУ.

Так що таке одноосібний (приватний) розрив стосунків у богословсько-канонічним плане та які його наслідки?

Вже події 1996 р. примусили сучасних богословів дати оцінку такої формі церковного протесту, як одноосібний розрив спілкування. Практично всі сходяться на тому, що це виключно констатація факту критичного розходження погляду на якусь проблему (проблеми) між двома (ці кількома) Православними Церквами, яка нав’язана Вселенському Православ’ю з боку саме Московського Патріархату. Ця з’ява антиканонічна та не відповідає переданню та практиці Православ’я, не має ніяких канонічних та дипихіальних  наслідків, але дуже болісна у світлі констатації єдності Православ’я. Отже, розрив євхаристичного спілкування найперше приносить шкоду тієї юрисдикції, яка його вживає, відходячи у добровільну ізоляцію.

ІІІ. Нав’язування питання «додаткового визнання» ПЦУ – це гібридна операція Московського Патріархату

Оскільки, як вже відзначалося вище, прецедентів з «додатковим визнанням» Томосу про автокефалію ніколи не існувало, ми вирішили з’ясувати походження цієї практики. У процесі дослідження виявилося, що вона пов’язана з діяльністю тільки однієї Православної Церкви – Російської.

Перший раз теза про «необхідність консенсусного надання автокефалії» висунута РПЦ у 1924 – 1926 рр. через надання Томосу про автокефалію Польської Автокефальної Православної Церкви. При цьому відзначалося, що при відсутності можливості скликання Всеправославного собору з цього питання, визнання / невизнання може відбуватися через рішення архієрейський соборів або синодів кожної Православної Церкви. Однак ця вимога була відкинута іншими Помісними Церквами, а певне гібридне невизнання ПАПЦ з боку Московського Патріархату аніяк не повипливало на її повне спілкування з рештою Церков Вселенського Православ’я.

Другий раз конструкція про можливе поступове визнання автокефалії з боку кожної окремої Помісної Православної Церкви, яке може досягатися роками та існувати у «гібридному варіанті» була використана РПЦ після надання фіктивної автокефалії Православної Церкви Чеських земель і Словаччини у 1951 р.

Так, коли Московський «Томос» був визнаний тільки Польською та Болгарською Православними Церквами, які знаходилися в державах, що перебували під жорстким контролем СРСР, для підкріплення своєї позиції щодо її канонічності, речники Московського Патріархату стверджували – процес визнання почався, але може тривати досить довго. Хоча, як підтверджує і сьогодні Вселенський патріарх Варфоломій, сама ПЦЧЗС ставила під сумнів канонічність цієї «московської» автокефалії: «Ми говоримо «фальшиву», оскільки ця Церква-сестра ніколи не мала і не має канонічних прав (надавати автокефалію, – ред.), адже і вона сама від Вселенського патріархату, як єдиного подавця автокефалій, отримала власну (автокефалію, – ред.) в XVI столітті, як і всі пізніші нові автокефальні Церкви. Якщо автокефалія вашої Церкви була канонічною і дійсною, чому ж ваш Блажніший Архієпископ Дорофей відчував необхідність в кінці минулого століття випросити канонічну автокефалію від Матері – нашої Константинопольської Церкви – для ієрархії, духовенства та народу Церкви Чехії і Словаччини?» [4].

У 1970 р. РПЦ надала ще одну фальшиву автокефалію – Православної Церкви Америки, яку знов визнали тільки Церкві, що знаходилися під повним контролем Москви (Болгарська, Польська, Грузинська та Чеських земель і Словаччини). Для легітимізації цієї структури була розроблена дещо модернізована формула «визнання». Сутність цього «богослов’я» була в тому, що автокефалія може бути визнана без згоди Константинопольського Патріархату через визнання більшістю інших Православних Церков. Одночасно заперечувалася влада Вселенського Патріархату над православною діаспорою та вводився термін «нові канонічні території» (хто перший хрест поставив – той і розширив свої канонічні кордони). Подібна позиція викликала черговий конфлікт РПЦ з Вселенською Патріархією, у якому більшість Православних Церков підтримали саме Константинополь.

Загалом спроби Московського Патріархату забрати у Вселенського Патріархату його історично-канонічні привілеї, а саме надання автокефалії та керування православною діаспорою, практично тривали до весни-літа 2016 р. Останньою дією РПЦ зробилася невдала спроба зриву Всеправославного Критського собору, на якому на користь Константинопольського Патріархату була остаточно вирішено питання православної діаспори. Щодо способу надання автокефалії, то через відсутність цього питання в повістці собору, він залишився незмінним, а саме виключною прерогативою Вселенського Патріарха.

Однак, після того як ПЦУ була надана канонічна автокефалія, для її применшення та заперечення, вже в січні-лютим 2019 р., Московська Патріархія знову висунула свій старий тезис, що автокефалія може надаватися тільки зі згоди всіх Православних Церков, а Томос не є дійним, поки всі Православні Церкви публічно не засвідчать свою євхаристичну єдність з ПЦУ відповідними офіційними листами. Фактично Москва спробувала (спробує) знову впровадити своє бачення надання автокефалію через її консенсусне визнання.

IV. Короткі висновки

1) Автокефалія надається Вселенським Патріархатом шляхом видання відповідного Томосу та внесення в диптих. Сам первісний диптих формується Константинопольським Патріархатом.

Ніякої згоди або додаткового визнання збоку інших Помісних Церков непотрібно. Т.зв. «листи визнання» – це виключно знак поваги та констатація того, що інформація Константинопольського Патріархату про надання автокефалії прийнята до відома. Ніякого канонічного значення ці листи не мають.

Щодо надання Томосу ПЦУ та його визнання. Попри слова, жодна Православна Церква, крім РПЦ, не розірвала стосунки з Константинопольським Патріархатом та Церквами, які офіційно засвідчили своє євхаристичне спілкування з ПЦУ. Цім самим вони визнали законність та канонічність рішення Вселенського Патріархату.

2) Новітня Помісна Церква знаходиться в євхаристичної єдності зі Вселенським Православ’ям відразу після надання Томосу та співслужіння з Константинопольським Патріархом або з його відповідним представником, як це було у випадку надання автокефалії ПАПЦ. Фізичне здійснення співслужіння є суто зовнішнім проявом, який може бути відсутнім певний час через політичні, економічні, природні та інші чисто земні причини.

3) Євхаристична ізоляція може бути тільки повною, коли на її йдуть всі Православні Церкви. Одноосібний (приватний) розрив спілкування з одною або кількома Церквами, який є винаходом Московського Патріархату, є тільки констатацією наявності розбіжностей по якомусь питанню (питанням). При цьому містична євхаристична єдність заховується через решту Православних Церков, з якими ініціатор розриву заховує літургійне спілкування.

Таким чином, навіть Московський Патріархат має містичну євхаристичну єдність з ПЦУ через решту Православних Церков.

Посилання:

1. Устав Српске православне цркве (1957)

2. Ієрарх Церкви Чеських земель і Словаччини співслужив Митрополиту Епіфанію напередодні дня пам’яті Архістратига Михаїла

3. Позиция Иерусалимского патриархата в отношении прекращения общения со стороны Антиохийского патриархата

4. Патріарх Варфоломій розкритикував Церкву Чеських Земель і Словаччини через святкування «московської автокефалії» 

прот. Сергій Горбик, «Православний Духовний Центр ап. Івана Богослова» м. Чернівці.

Р.SАвтор висловлює вдячність друзям з Константинопольського Патріархату, Еладської та Польської Православних Церков за дуже цінні консультації С.Г.

http://kyiv-pravosl.info

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *