СЛОВО ПРО ЧЕРНЕЦТВО

«Так що ж таке все-таки чернецтво?» Нам не здається дивним це питання, звичайно повторюваний тими, хто не розуміє таємниче життя ченців, так як часто і для самих монахів відповідь на це питання залишається невловимим в своїй надприродної висоті та глибині, і здебільшого розуміється тільки вірою. Нам часто задають безліч подібних питань не тільки в світі, але і в чернечому середовищі, не розуміючи, чи має чернецтво сенс та доцільність в людському житті, або це самообман і спотворення істини, твір релігійного фанатизму і мрійливості.

Нас не буде тут займати ні етимологія слів «монах» та «чернецтво», ні філософське значення цих понять; ми звернемося відразу ж до обговорення того життєвого досвіду, який переважно сьогодні – в культурному хаосі нинішнього часу та загальної дезорієнтації – так хвилює сучасну людину. Наше короткий опис не займається докладним аналізом і визначенням, бо в даний момент у нас з вами інша мета, однак ми все-ж не уникнемо по можливості короткого звернення до теми людського призначення, спираючись на Божественне одкровення, дане нам Святим Письмом, так як це допоможе нам зробити більш зрозумілими загальні висновки.

Чернецтво, що представляє собою одне з двох напрямків в житті людства, має свій початок в Божественному одкровенні. З того часу у неослабній терпінні воно здійснює свій важкий подвиг, про який ми будемо розмовляти в подальшому, подвиг, якій, на мою думку, становить мету людського існування, відповідно до Божественного одкровення. Отже, ґрунтуючись на Божественному одкровенні, ми визнаємо – згідно християнської та юдейської антропології, що людина – творіння Боже, створене «за образом і подобою» свого Творця. Розуміючи таким чином людську особистість, ми не сумніваємося, що вона має право сподіватися на Божественні обітниці, які є нічим іншим, як у відтворенні «за образом і подобою» людської гідності, яка була втрачена при гріхопадінні.

Стан людини, що існує «за образом і подобою» Бога, є обожнення; цю саме мету мела втілення Бога Слова, як це зображується в нашій церковної гімнографії: «Підмануть був раніше Адам, і, побажавши стати Богом, не став їм; але людиною стає Бог, щоб богом Адама поставити сьогодні». Що такий стан є головною метою існування людської особистості, підтверджується усіма отцями нашого церковного переказу з апостольських часів до теперішнього часу, які описують цей стан і ставлять його як вищий дар Божий людині та найголовніше її покликання. Адже походячи від Бога, людина в своєму бутті зображує Його і живе завдяки добрій волі і Задуму свого Творця. Далі, людина не може сам по собі виконати своє призначення, якщо не буде укріплена і спрямована Їм. Простіше сказати, людина, перебуваючи далеко від Бога, позбавляє своє життя всякого сенсу. Тільки за сприянням Божественної благодаті, різними способами намагаючись заповнити і зцілити свою недостатність, вона може відтворити заново свою особистість. Ось чому Господь Ісус Христос говорить нам: «Без Мене не можете нічого чинити» (Ін. 15:5).

У словах «за образом і подобою», згідно з святими отцями, існує одне тонке розрізнення, яке, в кінцевому рахунку, не є різницею у значенні. Справді, сенс цієї відмінності в тому, що кожна людина несе на собі печатку створення «за образом», тоді як «за подобою» є лише можливість. Ця можливість залишається свободі особистості, яка може сама мусить вирішити цілком звернутися до Бога, – і тоді Божественна благодать зводить її в стан обожнення, який є вінець людського призначення. Отже, справжнє життя людини виходить з її співучасті в житті Бога, яке досягається спілкуванням з Ним. «Я живу, і ви будете жити» (Ін. 14:19), говорить наш Господь.

«А тим, які прийняли Його, що вірують в ім’я Його, дав силу дітьми Божими бути» (Ін. 1:12). Про це ж говорить і святий Григорій Палама в одному зі своїх слів проти Акиндина: «Але і Сам (Дух) в Собі має життя, і причетні Йому живуть набожна, отримав життя божественне і небесне. Для гідних ж досконалим божественним життям і причастям отриманого блага є сяйво Божественної природи».

Ми по необхідності зупинилися на темі людського призначення, щоб можна було ясніше показати, що чернече життя зосереджується, головним чином, на цій меті, про що більш докладно ми скажемо далі.

У Патерику ми знаходимо різні визначення того, що є чернець. Наприклад, авва Іперехій каже, що «життя ченця є наслідування ангелам». Згідно авве Мойсеєві, «вчинене діяння ченця – безтурботно слухати Бога». Інший старець сказав: «Таке життя ченця: правдиві вуста, святе тіло, чисте серце». За вченням авви Ісака Сирина, «чернець є той, хто перебуває поза світом і завжди молиться Богу удостоївся майбутніх благ. Багатство ченця – втіха, що знаходяться в плачі. А в плачі перебуває той, хто в захланності та жадобі проводить всі дні свого життя». Той же авва сказав: «Похвала Христової Церкви – чернеча нива». У цих небагатьох визначеннях отців щодо чернечого ідеалу безпомилково розпізнається, що центр всіх прагнень і зусиль ченців є не що інше, як повернення в стан можливості буття «за подобою» і здійснюване таким чином обожнення нашої природи.

Починаючи з покаяння, чернець направляється до досягнення досконалості й обожнення в надрах і по вірі Церкви, невід’ємним членом якої він є. Вважаючи першим правилом зречення і мандрівництва, він стверджує початкову підставу майбутнього творення. Чернець є плід покаяння, і він не обмежує покаяння вузькими рамками припинення лукавих справ та тільки, він розуміє покаяння як найдосканале умертвіння злого аж до найпростіших помислів, ревнуючи, так би мовити, прибирає з уяви звичайні спогади. Після покаяння наступне, чому чернець присвячує себе, це наживання чеснот до тої міри, коли вважатиме їх більше природною енергією, ніж зусиллям, маючи перед собою образ найнабожного житія Господа нашого Ісуса Христа. Наступний і останній крок ченця є захоплення його розуму благодаттю Святого Духа до божественної освіти та споглядання.

Ці три стани, коротко описані нами, є природні закони, через які людська природа може, по благодаті нашого Христа Спасителя, піднятися над областю тління і смерті, куди вона була втягнута прабатьківським гріхопадінням. Через ці закони людина може повернутися до вищої гідності обожнення, яке було і є задум Бога при творінні, і ця гідність була повернута людині знову після падіння втіленням Господа нашого Ісуса Христа. Таким чином, сутність чернецтва полягає в свідомому здійсненні цієї мети, в успішному досягненні цього абсолютного призначення, даного людині.

Іншими словами, чернець відмовляється від гріховного житія «проти природи», через покаяння і добродійне життя сходить до житія «за природою» і старанно намагається досягти стану святості «надприродної». В межах цих трьох станів перебуває монах, тут знаходяться і сили, які рухають його життєвим подвигом, про які ми тепер і поговоримо.

Страх Божий, плід первісної віри, – перший ступінь «при дверях» покаяння, з якої чернець починає свій подвиг. Це початок, який  означає на практиці видалення від мирського життя, називається  зі світу, а перебування далеко від близьких – осіб або предметів – називається мандрівництва. Мотив, який робить необхідним це відмовлення від світу, полягає в переконанні, що людина, перебуваючи серед підстав, що викликають пристрасті, які у великій різноманітності доступні в світі, захоплюється ними аж до порушення заповідей Божих. Постійно повторювані поразки людини в різних спокусах ще більш заражають його і без того вже хворий після гріхопадіння характер, бо хвороба у спадок властива нашої природі, згідно зі словами Писання: старанний помисел людині … на зле від юності її (Бут. 8:21). І як хворим необхідно віддалятися від того, що шкодить їх здоров’ю, і перебувати в спокої, так і бажають позбутися від властивостей і діяння скинули з себе людину, керованону «пристрастями і похотями», необхідно віддалитися від причин, що викликають пристрасті. Хіба і Бог не зажадав цього від Авраама, коли закликав його до пізнання Свого Божества і обрав його для виконання Своїх майбутніх обітниць? І сказав Господь до Авраама: «Піди з землі твоєї, від роду твого і з дому батька твого [і йди] у землю, яку Я покажу тобі» (Бут. 12 1).

Вихід зі світу та мандрівництва, будучи першими кроками, одночасно є і готовність щиро кається до подвигу сповідництва, бо доводять на ділі його відхід від колишньої жагучої життя, як це велить божественний голос всім тим, хто покликаний повернутися до доброчесного способу життя згідно х Богом. «Яка сумісність храму Божого з ідолами? Бо ви  — храм Бога Живого, як сказав Бог: «Оселюся в них‚ і ходитиму в них‚ i буду їх Богом, i вони будуть Моїм народом. I тому вийдіть з середовища їхнього i відлучіться,— говорить Господь, — i не доторкайтесь до нечистого, i Я прийму вас» (2 Кор. 6:17-18). Чернець, який перебуває далеко від причин гріха, перестає докладати нові гріхи до колишніх, піклуючись тепер лише про те, щоб згладити старі пристрасті, до чого його спонукає пізнання своїх гріхів і покаяння у смерті. Старанність у страсті любові, будучи противагою гріховного сластолюбства, стає для нього актом свідомості, і всі свої справи і помисли він з’єднує з стражданням.

Необхідною умовою для цього є видалення від життя «не за природою», якому належить наша стара людина. Чернець з усяким старанням намагається відректися від нього і таким чином піднятися до нового і оновленого життя, яке Господь наш описав в своїх божественних заповідях. Старанний, безкорисливість, лагідний, мовчазний, смиренний, слухняний та незайманий – особливо дві останніх властивості знаменують стан чернечого способу буття. Вірний порадам свого духовного керівника, чернець невпинно ревнує про те, щоб не втратити жодної зі святих чеснот. Бо вірить, що, тільки зріднившись з ними, зможе почути блаженний голос нашого Спасителя: «Господар його сказав йому: гаразд, добрий і вірний рабе! У малому ти був вірним, над великим тебе поставлю; увійди в радість господаря твого» (Мт. 25:21), а це і є чаєм наша межа святості.

Отже, невірно оббріхують чернецтво необізнані, кажучи, ніби монах перебуває в неробстві чи переймається. Очевидно, що таке звинувачення чуже всьому строю чернечого життя, яка від початку до кінця підпорядкована іншої мети. Хоча чернече життя і підрозділяється на різні види і має різні рівні, жодне з них неможливо охарактеризувати як індивідуалізм і перебування в неробстві. Тілесні труди – необхідна і невпинна праця ченця, яку він робить тільки заради забезпечення себе тим, що необхідно для життя, або для успішнішого протистояння в своїй духовній боротьбі з багатообразним злом, з одного боку і, з іншого боку, для досвіду в чеснотах. Псалом: «Поглянь на скорботи мої і знесилення моє і прости всі гріхи мої» (Пс. 24:18) – є рушійна сила всієї його праці.

«Початок премудрості страх Господній» (Прип. 1:7) і «бійся Господа і віддаляйся від зла» (Притч. 3:7). Людина, підлегла закону тління і смерті, який є наслідком гріхопадіння, постійно підживлюється різними видами гріха. Гріх укорінився в членах його (див. Рим. 7:5) і, зробившись жалом смерті (див. 1 Кор. 15:56), насильно втягує людину в рабство. У цій анатомії гріха, тобто в тому, як навик до зла проти природи насильно змушує людину здійснювати зло, яке вона не бажає робити (див. Рим. 7:19) і наполягати на творенні добра, отці знайшли головний корінь розкладання – самолюбство.

Але якщо за якістю ця основна риса нашої спотвореної природи називається самолюбством, то за своїм прояву вона називається сластолюбством, під яким ховаються всі пристрасті і похоті. Кожен монах, придбавши пізнання даного розрізнення, цілеспрямовано діє в цій таємній війні, в якій вживаються «Зброя нашого воювання не плотська, але сильна Богом на зруйнування твердинь» (2 Кор. 10:4) й усякої неправди та спокуси ворога. І хоча в переліку причин усіх бід та пристрастей разом з самолюбством зазвичай наводиться егоїзм і користолюбство, все ж найголовніше місце в бою проти людини майже завжди займає самолюбство, тому що підтримується природними факторами – законами самозбереження життя.

Ці три «найголовніші» пристрасті, як вони іменуються в святоотцівському слововживанні, перевершив і переміг Господь в пустелі після Свого Хрещення, передавши і нам секрети цього змагання. Чернець, сприянням благодаті Святого Духа та доброю людською волею процвітаючий в наслідуванні Господа нашого Ісуса, вступає в бій проти цих головних зол, починаючи з самолюбства. І ось чому: все, що є і називається пристрастю і похіттю, – це не осмислена потреба для підтримки людського життя, але неприборкані пориви бажань нерозумної частини нашої душі, яка живе «не за природою»; а остаточна мета цих поривів – отримана від задоволення цих пристрастей насолода. Тому в насолоді, яка є матір хтивих потягів, і полягає мета пристрасного і гріховного життя. Таким чином, хтивість називається зовнішньою проявою самолюбства; ось чому і воюючі проти цих пристрастей воїни Христові полюбили добровільні обмеження. Приклад особистого життя Господа нашого, особливо в пустелі, де Він вступив в бій з дияволом, який спокушав Його – ось що таке добровільне обмеження. Господь постив, перебував в недосипанні, молився, був у злиднях і дівоцтві – все це основна прикмета благословенного обмеження. До цих основних чеснот наші отці згодом додали інші, зокрема практичний бік аскетичного життя та створили ідеальний інститут, званий чернецтвом. За допомогою практичного обмеження, успішно воюючи з кожним рухом пристрасті, ченці по благодаті Христовій перемагають пристрасті і похоті, тобто життя «не за природою».

Коли, нарешті, чернець досягає природного стану, благодаті Святого Духа, яка перебуває всередині нього, починає виробляти в ньому свої природні дії, спрямовані на оновлення та відродження старої людини, яка була знищена гріхом. Страх Божий, будучи першим початком, розвиває та збуджує божественні ревнощі. Ревнощі ведуть до більш суворого обмеження та, особливо, до старанного дотримування Божих заповідей. Одночасно вони пробуджують у ченця почуття провини, бо це часом дає йому відчути смак Божественної любові. Після цього в ньому прокидаються скорботу і сльози, що виникають виключно у відношенні до Бога; вони починають знищувати жорстокість людського серця, приносячи йому, по милості Божій, очищення.

Якщо чернець має досвідченого керівника і якщо нехтування і егоїзм не заминають його скромному подвигу страждання, благодать Божа на цій добрій дорозі починає відчутніше проявляти свою присутність в розумі, навчаючи його смирення і молитві. Послух, відсікання власної волі та взагалі чистота сумління щодо пристрастей і помислів, що мають пристойні приводи, – а це останнє легко досягається істинним послухом – все це привертає дію благодаті Божої. Благодать перебуває і діє переважно в розумі того, хто біжить, який тепер долучається до духовного пізнання, так що руйнується вся принадність ворожі і в справах і в думках, в яку ворог з легкістю міг його увергнути. Тут потрібно особливо остерігатися лукавства, виробленого зарозумілістю, бо воно буває дуже тонким і невиразним. Інша небезпека таїться в уявної прояві практичної любові, від чого руйнується точність у дотриманні статуту: тут потрібно дуже тонке міркування. Але хорошим послушникам не потрібні ці подробиці. Все це добре улаштування викликається благодаттю Божою, без якої людина не може зробити нічого.

Святитель Григорій Палама в одній зі своїх «Бесід» висловлює таку думку: «Якщо Бог в нас не діє, все, що виходить від нас, стає гріхом». Однак, незважаючи на те, що ми всього досягаємо благодаттю Божою, вона знову-таки нічого нам не дає без участі і співпраці нашої людської волі. Ось чому так шкодять людині два великих зла – нехтування і егоїзм. Нехтування засуджено Богом (див. Єр. 48:10), і полонений їм як правило віддаляється від Бога, тому що хоча вона і знає з досвіду, що благодаттю Божою необхідно її сприяння для його власного воскресіння і успіху, вона відмовляється від цієї співучасті та отримання благословення Божественної благодаті, яка сама вже дарувала їй стільки блага. Від гордості ж благодать відступає з гнівом і огидою, бо не терпить привласнення своїх благословень – адже гордістю людина краде її благословення і вважає себе власником небесних дарів, якими вона її багато нагороджує.

Отже, це добре улаштування, що не присікається в своїх межах, називається станом освіти; воно готує свого володаря до третьої і останньої стадії – святості і досконалості у Бозі. Чернець, з одного боку, обмежує прояви своєї любові до чого б то не було створеного, з іншого ж боку, цілком звертається до Бога і з гарячою ревнощами присвячує себе практичному здійсненню Його божественних заповідей. Так, поневоливши весь свій розум, все намір і всю енергію на послух Христові (див. 2 Кор. 10:5), чернець вже не живе для світу, вже не живе для самого себе, але тільки для померлого за нього і воскреслого Христа (див. 2 Кор. 5:15). Господь наш Ісус Христос говорить: «Я живий, і ви будете жити» (Ін. 14:19). Бо , чернець дійсно живий, як син воскресіння, шукає Вишнього, коли небесно мудрує (пор. Кол. 3:1-2) – там і Христос.

Головна мета ченця і всього його життя в тяжких аскетичних подвигах спрямована до обожнення у Христі, через яке він отримує особистий досвід участі в єдиній життя з боготворчою  благодаттю Христової в Дусі Святому. Людська природа, обожнена з’єднанням з нею Бога Слова, в Преображенні Господньому показала, що для неї може бути пронизаної світлом чаєм обожнення, отже, з цього часу Царство Боже відомо і доступно людині. Світло божественного Преображення нашого Спасителя є не що інше, як світло Його Царства, який проявився через Нього і продовжує передаватися людям через Святого Духа. Отже, все це побачать чисті серцем (Мт. 5:8) ченці, після того як поступово пройдуть по Лествиця покаяння і, будучи освічені світлом чеснот, за благодаттю Божою візьмуть божественні обойми енергій благодаті.

Навіть якщо опис цих високих ідеалів і стану «вище природи» і здається занадто сміливим нашому байдужому і слабкому поколінню, ці ідеали не перестають бути головною метою і ностальгією, загальнолюдськім устремлінням, в якому припиняються всі пошуки і здивування світової історії. Для спалених своєю совістю (див. 1 Тим. 4:2), сучасних людей, які помиляються і спотикаються, якими володіє і яких пригнічує відчай, систематичні нагадування про правильні християнські орієнтирі ніколи не будуть надмірними і марними, особливо в порівнянні зі стількома сучасними помилками, які переслідують в основному юнацтво. Повторимо тепер коротко спосіб, за допомогою якого кожна людина може, якщо хоче, досягти свого призначення.

Початком служить православна віра і покаяння. Сприяють людині в цьому благодать Божа, що діє в Церкві через святі Таїнства, а також її власна добра воля, що вступає в співробітництво з благодаттю через послух божественним заповідям. Також необхідна постійна боротьба проти причин гріха і проти сатани, який збуджує в людині пристрасній стан настільки, наскільки всередині нього ще не знайшла місце благодать Божа; необхідна боротьба і проти пристрастей, які затьмарюють навіть і саму добру волю. Постійність в доброму намірі дотримуватися заповідей Божих і терпіння протидії з боку гріха, званого спокусою, тягне за собою збільшення благодаті, яка з часом знищує «стару людину», пристрасті і похоті і за допомогою чеснот творить нову людину. Через чесноти стає досконалим характер того, хто рухається, і він вступає в життя у Христі. З цього моменту починається стан святості «вище єства», коли чеснот успадковують божественні обдарування і повне духовне почуття в Бога. Через освіту Божественною благодаттю людина приймає одкровення і невимовно поєднується з нествореними божественними енергіями, долучаючись до них пропорційне станом «понад розуму», тобто станом обожнення, в якому повнота батьківських обітницю Бога. «Я сказав: ви— боги і сини Всевишнього всі,» (Пс. 81:6) і «Тим, які прийняли Його, що вірують в ім’я Його, дав силу дітьми Божими бут» (Ін. 1:12).

До цього часу, ми з вами говорили про практичну сторону життя у Христі і про його результати, щоб послідовно показати, що це і є по своїй суті чернечий ідеал і відповідне приватне устремління кожного ченця. Однак чернецтво ніколи не було індивідуалізмом і відчуженням, як іноді помилково, а може бути і свідомо, стверджується.

У надприродній області досконалості та життя в Бозі мета, яку бажає досягнути чернець- це любов, яку він намагається обробляти у всіх областях свого чернечого життя. Як можливо, щоб в монастирському статуті, основа якого любов до Бога і ближнього, були відсутні товариськість і взаємопідтримка? Чернець є не хто інший, як вірний член Церкви, тому і любов як основа його буття супроводжувала його життя з самого початку поширення Христової Церкви. Але і багато пізніше, навіть в нинішній час, в чернечих установах можна зустріти гостинність та любов.

Ченці, проявляючи свою любов, не задовольнялися обмеженими рамками філантропії, як деякі могли б думати, але спрямовувалися до всіх видів потреби ближнього, будь то окрема особистість або взагалі все суспільство. У упорядкованих чернечих центрах завжди існували лікарні, будинки престарілих, не бракувало і училищ грамотності і мистецтв, особливо в ті часи, коли була відсутня турбота про це з боку правлячої влади. Я вже не вдаюся в подробиці, описуючи виняткові за часами труднощі та стихійні лиха, коли багато хто з самих великих отців приходили в суспільство і брали на себе справи людинолюбства, особисто працюючи на роздачі хліба або в хоспісах та госпіталях.

А про що нам згадати в першу чергу, коли ми звернемося до питання про роль і значення чернецтва в нашому церковному переказі? Майже вся сукупність церковної пишноти належить турботі і праці отців Церкви, які були монахами. Вони, або як прості робітники покаяння, з якого починали свій подвиг, або як члени вищого кліру, куди були покликані, здійснюючи повноту любові до Бога і ближнього, своїми працями прикрасили і збагатили Церква. Є багато ченців, які по благодаті Христовій досягнули великих духовних дарів, як, наприклад, дару пророцтва. Перебуваючи між небом і землею, вони примиряють людський рід з Богом, іноді клопочучись перед Божественної справедливістю за весь світ або за окремих людей, іноді ж відкриваючи світові волю Божу, що також є найважливішою місією і необхідним боргом чернецтва. Де як не в монастирях відбувалися надприродні події чудотворення, різноманітні зцілення і порятунок від буяння природних стихій, що загрожують людині через гріхів в світі? Де ще як не в чернечому середовищі відкривалася воля Божа і ставали явними божественні поради? А в скількох небезпеках, що відбувалися від найвідоміших єретичних вчень, приходили на допомогу ченці і боролися за правдиву Церкву? Хто незмінно зберігав наше Святе Передання і з ревнощами та самовідданістю захищав істину нашої православної віри? «Hе вистачить менi часу, щоб розповісти» (Євр. 11:32), якщо вдаватися в подробиці про багатьох подібних випадках і про все інше, що складає багатство нашої Церкви. Однак це не є темою нашої з вами розмови.

Те, чого нам швидше надолужити торкнутися, – це не стільки пізнання Божественного одкровення взагалі, скільки способи практичного успіху, що стосуються змісту та призначення людського життя. Глибокий сенс цієї мети, з її практичного, знову-таки, боку, полягає в тому, щоб побачити з усіма подробицями дію закону тління в зруйнованій занепалої природи та розпізнати, що за всім цим криються глибини сатанинські. Іншими словами, важливо пізнати невтомну і лукаву підступність ворога, який особливо в наш час невтомно зазіхає на людину, який переконав людей у тому, що він не існує, а це для нього найбільше досягнення. Отже, крім хвороби, якої зазнала природа, підкорившись смерті і тлінню, додалася ще й тиранія диявола, який як бог цього віку (2 Кор. 4:4) в реальному житті жорстоко пригнічує рід людський. Найбільш ясно про нього говорить апостол Павло: «щоб не заподiяв шкоди нам сатана, бо нам вiдомi його намiри» (2 Кор. 2:11). І в іншому місці знову, посилаючись на підступність його віни проти нас в майбутньому нам подвиг, він зазначає: «i один раз i вдруге хотiли прийти до вас, та перешкодив нам сатана» (1 Сол. 2:18). І апостол Петро пише: «Будьте тверезi, пильнуйте, бо супротивник ваш диявол хо­дить, рикаючи, наче лев, i шукає, кого б пожерти» (1 Пет. 5: 8).

Всі таємниці і звичаї цієї безсоромної і невсипущої війни, так само, як і всю темряву лукавих, підступних і невидимих духів злоби, їх пастки, капкани та підступні плани, для захисту від яких апостол Павло рекомендує нам бути у всеозброєнні (див. Еф. 6 :11), а також їх методи війни – все це ченціи давно навчилися майстерно розпізнавати та перемагати, передавши Церкви необхідні тонкощі цього таємного і різноманітного подвигу. Благородне приношення ченців поширюється, таким чином, і на практичну сторону духовного життя і на інші сторони уявного змагання.

Лукаві демони починають боротьбу не тільки коли бачать процвітаючого християнина, але терзають кожну людину, використовуючи різноманітні причини і фактори, маючи гарну підтримку як в природних людських потребах, так і в протиприродних звичках, тобто в пристрастях і похотях «старої людини». Великим успіхом, що походить від чернечого досвіду та подвижницького житія, є правильне протистояння в невидимій боротьбі і відповідне пізнання, яке обов’язково необхідне кожному воїну небесного Христового Царства. У людському житті потрібні знання тонкощів духовного закону, який є безпомилковим розпізнаванням божественних рад і судів, і на підставі цього знання наша воююча Церква, сприянням благодаті Божої, направляє життя своїх дітей. Ось, до речі, і рішення «загадки», чому безліч християн вважають за краще віддалятися в пустелі і монастирі, незважаючи на те, що це пов’язано з великими трудами та жертвами.

У наших коротких зауваженнях ми змогли дуже мало розкрити тему про чернецтво, в порівнянні з дійсною важливістю діяння і приношення ченців. Ми лише в небагатьох рисах доторкнулися до цієї теми, спонукати на бесіду тим, що багато безвідповідальні люди не тільки самі ніяк не можуть навчитися оцінювати значення деяких духовних реалій, але і здатним розуміти заважають. І це тому, що «не всі сприймають це слово, а кому дано» (Мт. 19:11).

Ці безвідповідальні і необізнані люди, коли їх запитують, хто стає ченцем, в своїх відповідях зазвичай роблять упор на вузькому тлумаченні слова «покликання»; тобто, на їхню думку, ченцями стають ті, хто «відчуває покликання». Але про покликання йдеться і в більш широкому контексті, особливо якщо ми візьмемо до уваги слова Господа нашого: «ніхто не може прийти до Мене, якщо те не буде дано йому від Отця Мого» (Ін. 6:65).

Так ось, питання в тому, кому ж дається таке благословення від Отця? Відомо всім, що Бог нікого не любить більше за інших і нікого не відкидає, як часто починають думати ті, хто вузько розуміє слово «покликання». Слово «покликання» є людський вираз з дещо іншим змістом. Справа в тому, що божественним досконалим властивостям притаманне бачення, згідно з яким Бог знає все про людину від початку, ще раніше її народження, аж до кінцевої її мети, до якої вона Їм призначена. І в кого з мислячих істот Бог бачить надлишок доброго наміру, бачить, що конкретна людина вважає за краще відданість і слухняність Йому, тієї Він дає Свою благодать і зміцнює в здійсненні цієї мети. Про таких-то людей і кажуть, що вони мають покликання на противагу тим, хто не робить такий добрий вибір. Різниця якраз в тому, що не існує якогось особливого покликання від Бога, бо це було б несправедливістю: одним віддавати перевагу, а інших відкидати – це річ, яка не відповідає божественної досконалості. З цього випливає висновок, що вище обрання залежить не від особливого призначення, а від намірів людини.

Відомо також, що і одне розумне намір і рішення людини віддати перевагу вища може викликати божественне співучасть, тому що «за вподобанням» первісна воля Божа полягає в тому, «щоб усi люди спаслися i досягли пiзнання iстини» (1 Тим. 2:4). Доказом цих слів є той факт, що через віру і божественні Таїнства все люди, незалежно від роду і походження, так само одягаються у Христа і приймають благодать і силу Божу. Де ж пренадлишок, що належить уявно обраним? Є надлишок, але він призначений для всіх віруючих, бо саме заради цього з нами жила Життя наше, Слово Боже, « щоб мали життя, і надто мали» (Ін. 10:10), – мали всі, а не тільки деякі . Потім, ми бачимо, як Ісус показує нам приклад того, звідки черпати сили в життєвих труднощах і найбільше в духовному житті. «Бо воля Божа є святiсть ваша» (1 Сол. 4:3), говорить апостол Павло. Також і Петро закликає нас: «але, за прикладом Святого, Який покликав вас, i самi будьте святi в усiх вчинках» (1 Пет. 1:15). Також написано: «Нама­гайтеся мати мир з усiма i святiсть, без якої нiхто не побачить Господаа» (Євр. 12:14).

Заповідь Господа нашого шукати найперше Царства Небесного, а потім вже займатися всім іншим (див. Мт. 6:33), показує, що в першу чергу необхідно турбуватися про святість. Бо тут в якості Царства Небесного мислиться історична подія спокою праведних після воскресіння мертвих, але благодать Святого Духа, яка веде нас до святості, про яку і сказано, що «це є воля Божа» (1 Сол. 4:3). Коли ми зустрічаємо різні труднощі на нашому шляху до такого поступу, Господь наш Ісус Христос спонукає нас стукати, просити і шукати, і тоді ми неодмінно будемо почуті (див. Мт. 7:7). Також Він додає, що по-людськи здається нам неможливим, «можливо у Бога» (див. Лк. 18:27), достатньо лише того, щоб з нашого боку передував добрий намір. Я вже не зупиняюся спеціально на вченні Господа нашого, щоб ми не впадали у відчай молячись (див. Лк. 18:1), і що ми будемо обов’язково почуті, тому що все це так знайоме всім віруючим.

З усього того, що ми відзначили, треба зробити висновок, що не існує спеціального покликання для боголюбивих християн, але тільки добрий намір з їх боку. Благодать Божа радо нагороджує таке добрий намір, завжди вихваляючи найкращу частку, яку ніколи не заберуть у тих, хто її вважав за краще (див. Лк. 10:42).

схимник Йосип Ватопедський

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

http://kyiv-pravosl.info

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *